День пам'яті та примирення
Доки світанками сонце встає, а на калині зозуля кує –
Пам’ять людська не забуде повік мук закатованих, попелу крик.
Там, де кривавий пройшов душогуб, свідком лишився опалений дуб.
Чорний, як лихо. І жахом пропах.Навіть боїться гніздитися птах.
Віти – мов горе заламаних рук. Ні! То не свідок. А Пам’ятник мук!
Доки світанками сонце встає –Нам на калині зозуля кує!
Тільки, як тріскає в тиші земля, стогін важкий із могил промовля:
«Спинись, Людино! Мовчки поклонись. У тиші задумайся на мить.
І нам життя всміхалося колись. Дзвонила сонцем сяюча блакить.
Ми мали в серці мужність і любов і вірили у Перемоги час.
Хоча зотлілий попіл захолов, але наш голос досі не погас.
Орали ми і засівали лан, щоб добротою колосився світ.
Якби зібрати болі наших ран, то розколовся б навіть і граніт!
Не треба сліз! Ще наші нас печуть, як тихо плаче росами трава.
Нехай же мирно променіє путь, для тих, хто наших мук не забува!
Коли не спить далекий небосхил і стелиться туманом сивина,
Наш гнівний голос чути із могил: «Хай буде тричі проклята війна!»
Війна… Страшна війна минулого століття, пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині України. Минають роки, відлітають у вічність… Більше півстоліття минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні постріли гармат, прийшов мир, настала тиша, за яку заплачено ціною життя мільйонів людей.
І найменше, що ми можемо зараз зробити- це берегти пам'ять, вшановувати загиблих!
Козар Тетяна Василівна
